Візантійське мистецтво досягло свого розквіту в часи правління
імператора Юстиніана (527-565 pp.). При ньому Візантія займала обширні
території і була країною із складним апаратом державного управління та
добре розвиненою дипломатією.
У ранній період розвитку лише Візантія зберегла елліністичні
культурні традиції, які, в свою чергу, увібрали в себе елементи
мистецтва Єгипту, Сирії та Ірану. Пізньоантичне мистецтво мало на собі
впливи східних культів, містичних учень і християнської символіки. Але
цю спадщину Візантія змінила, створивши оригінальний художній стиль, що
був характерний для періоду Середньовіччя.
Візантійська художня культура поєднувала в собі два практичні начала -
пишність і видовищність та витончений спіритуалізм. Візантійське
мистецтво об'єднало ці два начала в єдину художню систему, строго
нормативну, канонічну, просякнуту духом урочистого і таємничого
церемоніалу. Образотворчому мистецтву Візантії характерні самобутність,
цілісність, гармонійність художніх принципів, глибина образів та змісту,
різноманітність форм та кольорів, досконалість техніки. Поєднання цих
рис зробило візантійське мистецтво одним з найбільших досягнень світової
культури. Візантійські майстри зуміли зберегти складну техніку
образотворчого мистецтва античності, разом з тим вони поповнили її новим
символічним змістом. На зміну античному мистецтву, що прославляло
людину у її земній красі, прийшло мистецтво, що прагнуло прославити
людей над тлінним світом. Була розроблена ціла естетична теорія образу
та символу. Блиск і парадність, золото та мармур, краса і сяйво стали
символами духовного блаженства, а живопис допомагав людині осягнути
самого бога та врятуватись. Головним завданням цього мистецтва було
представляти і тлумачити принципи християнської віри.
| 
